Чи знову українські журналісти ігнорують українське кіно?
Почнемо з питання: чи вам відомо, який фільм пропагандистського характеру від російської режисерки було представлено на Венеційському кінофестивалі та фестивалі в Торонто? А чи знаєте ви, які українські фільми демонструвалися на цих самих заходах? Можу припустити, що більшість з вас, шановні читачі, швидше зможе відповісти на перше питання, ніж на друге.
Це стає дедалі більш очевидним. Сутичка навколо "Росіян на війні" триває вже майже два тижні, і, здається, вона не має кінця. Вона повністю перекрила наші фільми. Більше того, журналісти почали активно звертатися до українських кінематографістів, закликаючи їх говорити не про власні роботи на фестивалях, а про стрічку росіянки. Вгадайте, після скількох дзвінків вони почали відчувати невдоволення і відмовлятися коментувати цю ситуацію?
Уявіть собі таку ситуацію: ви створюєте фільм (причому без жодної державної підтримки), і раптом потрапляєте на значну подію. Ви намагаєтеся ще раз звернути увагу на війну, але журналісти з вашої країни не проявляють жодного інтересу. Їх зовсім не хвилюють ваші роботи. Вони більше зацікавлені в темі "Росіяни на війні".
Режисерка українського фільму "Медовий місяць", який представлено на Венеційському кінофестивалі, Жанна Озірна, виявилася ще більше розчарованою, коли натрапила на матеріал від колег з УНІАНу. Заголовок був таким:
Цікаво, а які нагороди мали отримати українські стрічки, якщо вони обидві були в позаконкурсній програмі? Власне, як і той про "хороших русскіх мальчіков". Про що Жанна й написала в себе на фейсбуці.
Для справедливості варто зазначити, що цю новину не розміщували "на всіх шпальтах", а УНІАН відомий своїм досить "оригінальним" стилем подачі інформації. Таким чином, робити висновки про українські медіа, спираючись на явно жовтий ресурс, не зовсім коректно.
Однак Антоніна не може заперечувати, що ця проблема існує, і вирішила ще раз роз'яснити, чому така неприємна ситуація знову нас усіх торкнулася. Адже це вже не вперше.
Перша причина. Будемо відверті: українські медіа досі не приділяли достатньої уваги культурним питанням. Ми, шановні колеги, часто переживали цю провінційність, сприймаючи мистецтво як елемент, що просто завершує новинний блок. Проте з початком повномасштабного вторгнення до нас прийшло нове усвідомлення і зміни. І справді, вони є досить вагомими. Суспільство стало активно досліджувати українську культуру, намагаючись восповнити те, що було втрачено.
Театральний розквіт, безперервне відкриття нових книжкових магазинів, зовсім нова епоха в музиці та зростаюча популярність окремих явищ, таких як шістдесятники чи "розстріляне відродження".
Проте медіа все ще не встигають за цим розвитком і явно недостатньо зосереджуються на цій темі, не вкладаючи в неї достатньо ресурсів.
З одного боку, можливо, і відстаємо, але не настільки критично. Наші фільми все ж привернули увагу основних медіа на фестивалях, і про них писали новини як до заходу, так і під час його проведення.
Були новини і про акцію на підтримку військовополонених від команди стрічки "Пісні землі, що повільно горить", яку зафільмувала Ольга Журба.
Проте цього недостатньо. Бо оглядів, рецензій та інтерв'ю з кіноробами значно менше, ніж новин. Зокрема тому, що практично нікого з українських журналістів на цих подіях не було. Бо пертися в Італію та Канаду не так щоб дешево, просто і не тільки лиш кожен може собі це дозволити. А пертися треба, друзі. Щоб оперативно писати не лише новини, а й огляди на наші стрічки, робити репортажі з показів, розповідати про реакцію публіки.
Для того, щоб ефективно комунікувати, особливо в стратегічному контексті, варто ставити запитання пропагандистам під час прес-конференцій. Ці запитання повинні бути ретельно продуманими, не емоційними, а такими, що спонукають аудиторію усвідомити: альтернативні погляди також можуть бути пропагандою. Навіть мистецтво або "антивоєнний фільм" можуть мати на меті пропаганду.
Розповідати, що людина не може провести сім місяців з російськими військовими і бути непоміченою спецслужбами (а саме про це навалює довірливій публіці російська режисерка). А герої (російські військові) ніяк не можуть бути нещасними жертвами, яких змусили воювати, бо вони самі зізнаються, що служать за контрактом.
І я не дуже розумію, чому колеги з телемарафону не спромоглися виділити зі свого грандіозного бюджету трішки грошей на такі поїздки. Про яку інформаційну політику ми тоді говоримо? Зрештою, на закордонних важливих подіях української преси майже немає, а це суттєво збіднює наше інфополе та зменшує інтерес до теми у суспільстві.
Причина друга. Є ще така штука: значно більше згадок про наші стрічки на фестивалях було б, якби самі автори, нарешті, навчилися працювати з пресою. Будьмо теж чесними -- немало команд на це просто забивають (як і на промо), а потім жаліються на брак уваги від ЗМІ. Така робота з журналістами - це в ідеалі окрема позиція в команді, потрібна людина, яка буде займатися комунікаціями. Або таким мають опікуватися дистриб'ютори, яких може і не бути на етапі участі стрічок на кінофестивалях.
Також варто зазначити, що в Україні все ще існує значний дефіцит спеціалізованих медіа, присвячених культурі, які мають глибоке розуміння теми, активно слідкують за нею та виявляють інтерес до створення якісних матеріалів. Зазвичай інформація про культуру подається в рамках окремих рубрик, які далеко не завжди мають серйозний, аналітичний підхід; частіше вони носять розважальний характер. Що ж стосується телебачення, то тут ситуація ще гірша.
Ось і третя причина, яка є досить очевидною. Зрада зазвичай стає темою, що активно обговорюється в медіа та швидко розповсюджується. Не секрет, що російська пропаганда знайшла свій шлях до значних подій, а потім і до інших. Люди відчувають загрозу і емоційно реагують на це. Обурення — це також емоційна реакція. Інформаційний привід їм зрозумілий, і вони прагнуть висловити свій протест. Навіть ті, хто зазвичай не цікавиться подіями на кінофестивалях, можуть долучитися до обговорення.
А байдужих справді багало - кінофести чи різні премії у нас не так щоб були у фаворі. Наприклад, Володимир Мула у травні за свій серіал "Football must go on" отримав Sports Emmy Awards. Ну переможенька ж! Але особливого резонансу в нашому інфополі не відбулося. І так постійно. Один з винятків - "20 днів у Маріуполі" та його Bafta і Оскар.
А ви ж пам'ятаєте, як відреагували люди, коли момент вручення статуетки нашій команді вирізали з міжнародної трансляції? Соціальні мережі заполонили обговорення, і реакція була навіть інтенсивнішою, ніж після самої церемонії.
Понад те (даруйте, мене вже понесло) - згадайте колотнечу після позаминулого "Оскара", коли нагороду отримала стрічка "Навальний". Люди, яким ця церемонія завжди була до лампочки, вранці встали, почитали новини і почали масову істерику. Хоча те, що робота отримає нагороду, було очевидно за місяці два точно. Ось такий цікавий ефект.
Дивно (хоча насправді ні, адже це вже стало звично), що стрічка "Будинок зі скалок", що розповідає про українських дітей у зоні конфлікту, яка була в одній категорії з "Навальним", залишилася майже без уваги. А до цього її практично не помічали в прокаті.
Водночас, важливо, щоб ми усі усвідомили: зацікавленість у своїй культурі - це не лише про патріотизм, а й про створення безпеки. В умовах боротьби з російською пропагандою, ми повинні пам’ятати про необхідність пропонувати як собі, так і світові наші унікальні сенси та історії. Це діє. Однак, Державне агентство України з питань кіно не лише не займалося комунікацією протягом всього етапу широкомасштабного вторгнення (що було вкрай важливо), але й демонструє відсутність зацікавленості у фінансуванні авторського кіно. Саме такі фільми найчастіше представлені на кінофестивалях. Тож про що ми можемо говорити?
Мені це все нагадує кіпіш навколо іншого російського опусу, який колись проліз до нас в інфопростір. Пам'ятаєте, про пацанів у Казані. Бурхливі обговорення, зойки, заламування рук. Хоча значно серйознішою була і є інша проблема -- катастрофічний брак українських серіалів та фільмів для підлітків. Якісних. Популярних.
Проте обговорення цих питань не виглядає надто захоплюючим. Мова йде про стратегії, фінансування, пошук ідей та інші подібні речі. Зокрема, для державних службовців і політиків набагато простіше висловлювати своє обурення та реагувати на кризи, ніж займатися розробкою і реалізацією ефективних стратегій.
