Вбивство Стуса: незабутні уроки, які залишаться з нами назавжди.
Які основні відмінності між романом і документальною книгою? Це не лише відсутність вигаданих героїв. Іноді, як у творі "Справи Василя Стуса" Вахтанга Кіпіані, сухі факти з протоколів можуть передавати більше емоцій та сенсу. Що нового ми вивчили з цього?
39 років тому в російському концтаборі за обставинами, які досі не були повністю з'ясовані, загинув український поет Василь Стус. Його смерть була насильницькою. Це зробили росіяни. Убивство відбулося так тихо та підступно, що ім'я злочинця, який виконав цей акт, залишилося невідомим. Натомість, прізвище слідчого Хвата, відповідального за смерть академіка Вавілова, а також ймовірно причетного до загибелі українців, відоме. Так само, як і ім'я Павла Судоплатова, який позбавив життя Євгена Коновальця.
Чому я знову повертаюся до цієї теми? Це не лише пов'язано з певною датою. Коли я нарешті взяв до рук книгу "Справа Василя Стуса", упорядковану Вахтангом Кіпіані, я знову усвідомив, що ретельно відібрані оригінальні документи можуть передати інформацію значно глибше, ніж будь-який художній твір. Тут немає потреби в штучних емоціях, романтичних сюжетах або іронічних персонажах. Суха, протокольна мова розкриває драматургічну "еволюцію персонажа" навіть краще, ніж це зробив би досвідчений драматург. Наприклад, у перший термін Стуса він зазначає, що не мав жодних претензій до радянської влади (і якби йому дозволили працювати, публікували, як, скажімо, Гончара, нагороджували і поважали — дійсно, не мав би жодних зауважень). Навіть якби влада його ігнорувала, не нагороджувала й не звертала на нього уваги, він навряд чи мав би якісь заперечення — слухав би BBC на кухні, аби його не чіпали.
Однак влада відреагувала на це, і після п'яти років безпідставного ув'язнення відправила його на поселення в жахливих умовах. Коли він повернувся, натяк на бажання до якогось умовного нейтралітету (дозвольте працювати, не заважайте жити) не був почутий. Тоді Стус усвідомив: укладати угоди з російською радянською владою - значить зневажати себе. Наступний арешт був лише питанням часу, і не дуже тривалого. Тому він свідомо чекав на повторне затримання, на запитання слідства та суду не відповідав, фіксуючи свою відмову в протоколі, і йшов до смерті, знаючи про це. Йому не допомогли ні смерть Брежнєва, ні Андропова, ні перебудова. Навіть спроби переконати себе, що працювати на росіян можна з дулою в кишені, були помилковими. Тож завершую цю думку пропозицією: перші три заявки від бібліотек на придбання книги "Справа Василя Стуса" я виконаю. Тим, кому не пощастить, дуже прошу не ображатися. Дякую за розуміння.
