Чому я знаходжусь на передовій?
Багато колег по Верховній Раді сьогодні звітуються - 5 років з часу складання присяги народного депутата: "парламент воюючої країни", "всі молодці", і все в такому ж дусі. Забувають сказати, що 5 років тому влада просто йшла по безпрєдєлу і, по-чорному, намагалася протягувати "слуг" у парламент.
Я знаю, про що кажу. Як обраному мажоритарнику, мені довелося двічі (!) складати присягу в парламенті, що є унікальним випадком абсурду в історії українського парламентаризму. Перший раз я складав присягу у сесійній залі, під промову найстаршого депутата, в присутності ЗМІ, все за Конституцією. Але влада вирішила не допустити опозиційного депутата, знайшли технічні причини і навіть підлаштували процедуру видачі депутатських значків під мене. Уявіть собі! Конституція і закон про статус народного депутата були проігноровані. Після судових процесів і всіх випробувань, я знову склав присягу у сесійній залі.
Далі були ще три "рекорди". Перший - 53 судових засідання різноманітних адмінсудів за підсумками виборів на нашому окрузі, включно із трьома Великими палатами Верховного суду ( у слуг залізний принцип, програв вибори - треба вкрасти перемогу через суди). Другий "рекорд" на тих виборах - ЦВК тричі (!) визнавала мене переможцем. Я не жартую, є всі офіційні рішення. І третій - мою перемогу визнали два різних склади ЦВК (шанс, що ця історія може в майбутньому повторитися ще з кимось, майже нульова).
Але ж пройшло вже 5 років, - скажете ви, "хто старає памянєт, таму глаз вон"? Так то воно так, якщо не вірити, що колись, після закінчення війни, у нас в країні можливі реальні зміни на краще. Не вірити в те, що Україна може стати правовою державою. Що у нас колись зʼявиться свобода слова. Що бандити будуть сидіти в тюрмах. Врешті, що ми переможемо в цій важкій і кровопролитній війні.
Вірю. Тому й воюю, а не сиджу в затишних владних кабінетах, куди мої опоненти так завзято намагалися мене не пустити.
Сергій РУДИК
