Тетяна Даниленко: П'ята історія. Тиша окупованих міст: невідоме про життя після підриву Каховської ГЕС -- Блоги | OBOZ.UA
Первый. "Шутки" о сискадовска недопустимы. Как и вообще эти жалкие попытки шутить об оккупации, она продолжается прямо сейчас. Это же очевидно, это настолько травматический опыт, что юмористы должны просто сомкнуть рот, потому что звучат обидно и бестолково. Мягко говоря.
Текст на языке оригинала следует ниже
По-друге. Інформація з окупованих територій є надзвичайно важливою. У цій історії йдеться про те, що нині відбувається в Олешках та також у Скадовську.
І які були перші дні війни та евакуація для мене з Олешок. Немає можливості щось прибрати або скоротити, адже кожна деталь має значення. Уявіть собі глибину, що прихована за цією стриманою хемінгуеївською оповіддю.
*****
Нещодавно отримала новини зі Скадовська. Там відносно спокійно. Однак мої рідні Олешки вже зруйновані. Люди повідомляють, що Сальдо заявив про відсутність населення в Олешках (15-кілометрова зона). Проте там досі живуть люди, чекають і не приймають російські паспорти!
У Скадовську наразі відносно тихо, стартувала нова хвиля заселення в пусті квартири, проводяться рейди, вибивають двері. Веселощі тривають...
На ринку все є, були би гроші. З жовтня низька плата за електроенергію, все інше поки що безкоштовно.
Там почав працювати суд. Є один суддя, але немає ні помічників, ні канцелярії. Деякі адвокати вже пішли працювати, мабуть ходять як представники, бо щоб бути адвокатом, потрібно здати іспити та прийняти присягу, а це вже стаття 111 КК України. Ось так там і живуть.
А мене в Олешках вже "звільнили" від майна в квартирі. По всьому будинку виламані двері і все вивезене. Люди бояться, тільки споглядають, чуже не боронять.
Після підриву Каховської ГЕС в Олешках 90% жителів затоплені. Усі будинки, що були із саману (саморобний будівельний матеріал з глини), - впали. А як стіни впали, їх накрив дах. Коли стояла вода в будинках, вона підіймала все, навіть холодильники. Вони плавали в будинках.
Мій дім також постраждав від затоплення. Вода піднялася до підвалу, який має триметрову висоту. Наш будинок розташований на протилежному березі Дніпра, звідки відкривається вид на Херсон. Загарбники облаштували там спостережний пункт.
Вода по стріхи приватних будинків - саме так виглядала ситуація біля мого дому. А біля церкви одна з міських бібліотек також опинилася під водою аж до стріхи. Це історична будівля, яку єдину з усіх міських будівель було відремонтовано. Їй вже 100 років.
Українські банківські картки не функціонують. В обігу - російські рублі. Люди, які відчувають глибокий зв'язок з Україною, дуже занепокоєні майбутнім, адже російська влада наполягає на оформленні документів. Тим, хто змирився з тривалою окупацією, видали російські документи та сертифікати на житло в Росії. Залишилися лише старші та слабкі люди, які переконані, що вони на своїй рідній землі, і готові захищати її до останнього.
Співвітчизники проявили неймовірну самоорганізацію з початком війни, а особливо під час затоплення. Вони оперативно почали збирати гроші на човни через місцеві чати. Ті, хто евакуювався, повідомляли про місця, де можна було взяти їхні човни з гаражів. Місцеві жителі використовували ці човни для евакуації людей і тварин у безпечні місця. Навіть жителі сусідніх окупованих сіл привозили продукти і човни на затоплені території. Їм велика подяка.
Окупанти три дні після затоплення не відповідали. Що вони робили далі, мені невідомо. Люди самостійно рятувалися. Значну допомогу надали зооволонтери, які, ризикуючи своїм життям, витягали тварин із затопленого притулку. У цій ситуації проявилися найкращі якості наших земляків. Багато що ще залишається невідомим, але сподіваюся, ми дізнаємося про кожного, хто в важкі часи став на захист від стихії, викликаної окупантом. Волонтери й досі збирають кошти та доставляють продукти місцевим жителям і тваринам. У місті багато покинутих голодних бродячих собак, які вже нападають на людей.
Унікалізований текст: Тим часом росіяни грабують місто, позбавляючи олешківців їхніх надбань. Наші співвітчизники, люди праці, вирощували овочі, важко трудилися, добре заробляли і жили заможно. Це викликало неабияке здивування у прибульців, які не звикли до життя в достатку.
Газ по місту після затоплення налаштували (не усім). Світла немає. Працюють генератори. На російські гроші закупили. Росія дає гроші пенсіонерам (поки без роспаспорта).
Медичний заклад функціонує, повністю збережений і незатоплений. Частина центру залишилася сухою.
Одна моя подруга відвідала гінеколога в Олешках, і він направив її на обстеження в Скадовськ. Кажуть, що прийняли її без паспорта, якщо вона говорить правду.
Напередодні 24-го я чекала повідомлень від влади, телевізор не вимикала. Ми нічого не почули від влади. Почули вибухи зі сторони Криму. Не знали, що робити. У вайбері керівництво мого закладу написало, що на роботу не йти. Усі були збентежені і не знали, що робити. О 10-й сусідка запропонувала сходити на закупи за продуктами. Людей було багато, але всі вели себе чемно. В черзі одна жіночка сказала, що її син прикордонник, і їм дали команду відступати до Херсону. У мене вирвалось -" Як, а ми?". В моїй голові була картинка з часів Другої світової - окопи, танки, ні кроку назад.
Постійно чулися вибухи, бої точилися вздовж траси у напрямку мосту. Місцеві жителі, що мешкали поблизу, спостерігали гвинтокрили та російську техніку. Олешки опинилися в облозі, але війська ще не зайшли в місто. До лікарні почали привозити поранених українських та російських військових.
Наступного дня ми знову вирушили до магазину. Власники роздавали продукти, і кожен міг взяти те, що йому було необхідно. Люди висловлювали вдячність. Все залишалося незрозумілим. Ті, хто знав, що відбувається, покинули місто рано вранці 24 числа. Поліція, військкомат, керівництво - усі виїхали. Ми ж залишилися в невіданні, не знаючи, що робити. Вільний виїзд був неможливий, лише з великим ризиком для життя. Моя знайома, маючи на піклуванні багатодітну прийомну родину, під обстрілами, керуючи автомобілем серед трупів, вивозила дітей через міст ґрунтовими дорогами до Миколаївської області.
Коли все почалося, я порадила сусідам зачиняти під'їзд на замок. Проте сусідка, яка знала більше, зазначила, що це не врятує — окупанти ламають двері і мають списки не лише атошників та активістів, але й їхніх родичів і друзів. Вони ретельно підготувалися.
Ми терпляче очікували, коли панувала повна дезорієнтація. Тоді з'явився мер і згуртував громаду, закликавши насипати пісок у мішки для захисту інфраструктури. Люди відгукнулися на його заклик.
Згодом Херсон почав виходити на спротив. Мер запропонував нам теж вийти. Вийшло багато людей 8 березня.(В цей час окупанти ще не заходили активно в місто). Відео нашого маршу є в мережі.
Я самовільно на велосипеді їздила на роботу, сховала комп'ютерну техніку. Сфотографувалися з колегами з прапорами.
Ми чекали. Я була впевнена, що сьогодні-завтра це закінчиться.
Згодом мера захопили російські війська. Згодом його звільнили.
Меру вдалося виїхати. Він про це повідомив в мережі. І тоді ми зрозуміли, що чекати немає чого.
У мене мало рідних залишилося. Майже всі виїхали. Син вивіз мене на машині через Снігурівку ще у квітні 2022 року. Тоді російські війська активно почали входити в Олешки.
Ми з сином дісталися до понтонного мосту, але нас не пропустили, бо міст був замінований. Було дуже спекотно, пильно і страшно. Ми не знали, як буде проходити перевірка, і син міг бути у списках. Спека була нестерпною, хоч і квітень, тому ми вирішили не чекати й повертатися, але не ризикнули знову їхати на Антонівський міст, бо він також міг бути замінований. Вирушили в Херсон, не маючи чіткого плану. По дорозі зателефонував колега сина і допоміг з житлом — його кума щойно виїхала і залишила ключі. Їхали порожнім містом. Потрапили в чужу квартиру, за що безмежно вдячні херсонцям. Там були запаси продуктів, що нас дуже порадувало. О 15-й годині вийшли купити хліба, але всі магазини були зачинені, і на вулицях не було ні душі. Пройшлися до музеїв, де панувала лякаюча тиша. Дуже хотілося зробити фото, але було страшно. Все ж я зробила одну світлину. Жодної людини навколо!
Хліба ми не знайшли, повернулися в квартиру і надибали дві хлібини в морозилці (о, щастя)! Вирішили побути пару днів в гостях, але зранку сусіди зателефонували і сказали, що вони знову збираються тим же шляхом. І ми зібралися!
Цього дня пройшов дощ, зникла пилюка і спека. На дорозі утворився безкінечний потік автомобілів. Зв'язок майже не працював. Напередодні виїхала сусідка і розповіла, що нас чекає, де треба їхати на повній швидкості, а де зупинятися. Після численних перевірок ми проїхали сіру зону і нарешті вирвалися. Ми були дуже розгублені, вже сутеніло. Я зателефонувала подрузі в Миколаїв, попросила поставити чайник. Але в Миколаєві була комендантська година та розводили мости, і ми не встигли. Проте ми вже були на волі і цілі! Тепер я в Києві.
Загалом у той час мене переповнювали відчуття розгубленості та невизначеності щодо того, що відбувається. На роботі навіть організували суботник у дворі, що додавало впевненості у швидкому завершенні ситуації. Коли ми виїжджали, я твердо вірила, що світова спільнота не дозволить путлеру розпочати повномасштабну війну.
Жоден із моїх знайомих не попереджав мене про необхідність підготовки. Водночас деякі військові нині стверджують, що були абсолютно впевнені у неминучості великої війни. Писати я не люблю, тому й не вела щоденника, про що тепер жалкую...
*****
Звертаюся до вас із проханням: пишіть мені у приватні повідомлення, і я анонімно поділюся вашою історією. Світ повинен дізнатися правду. Адже не лише Херсон — це Україна, але й уся Херсонська область!
